Знайомтеся із роботою переможниці обласного етапу XXІІ Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості «Об’єднаймося ж, брати мої!» на тему «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!» у номінації «Література» Тишик Вероніки, учениці 9 класу Борятинського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів-дитячий садок» Червоноградської міської ради Львівської області. Керівник роботи – Панкевич Галина Григорівна, учителька української мови і літератури.
Журавель
Наш дух не вбити, волю не зламати,
за нами – діти й Україна-мати
і з нами воля й правда вікова!
Надія Гуменюк
Летять журавлі ключами…
Ключами до рідного дому,
Ключами до рідної хати…
Знову десь гупнуло неподалік, гупнуло так, що здригнулася земля, застогнала від нової рани. Він повернувся додому, щоб знову звити гніздо і викохати нове покоління. Довго літав над місцем, де колись воно було, але довкола лиш випалена «градами» земля, залишки напівзруйнованих будинків, онімілі від пережитого жаху вулиці.
Птах повернувся у зранений край, повний страждань та болю, але незламної сили до волі людей, які боронять свою землю, землю, яку й він вважав своєю домівкою, куди повертався щовесни, щоб народити тут нове життя. Вона манила його й кликала, наче магнітила, тримала й не відпускала, хоча там, на чужині, було тепло й сонечка доволі, вдосталь їжі, але… якась невідома йому сила повертала його сюди знову і знову, щось було тут таке: особливе, рідне, щемливе…
– Журавлю, Василю, годі тобі, не відставай, – кричав навздогін молодий сержант.
– Я наздожену вас, тільки собаку відв’яжу,- кричав у відповідь чоловік,- вона, мабуть, вже оглухла від вибухів, господарів не видно, чи виїхали, чи, може, нема нікого вже…
Василь був такий, господар, сільський чоловік, який любив життя і щороку весною ставав до плуга, щоб чорна земля ожила новими яскравими барвами. Тепер у руках Журавля не плуг, а холодний автомат, і не засіває він свою землю, а «удобрює чужоземним гноєм», щедро так, з усією ненавистю до ворогів, так, щоб іншим було уроком: не бажати чужого.
-Василю, де ти там, запізнюємось, до ночі треба встигнути,- кричав, заскакуючи у машину, сержант.
-Та тут вже я, тут, – сказав Василь, якому товариші дали позивний «Журавель».
-Отже, хлопці, зараз ми знаходимося.., – і сержант, розгорнувши карту, показав якісь координати. – За даними розвідки, саме у цьому місці знаходиться міст, через який ворог переправляє техніку та зброю. Треба цьому завадити.
-Зрозуміло, командире.
Наблизившись до потрібного місця, наші воїни побачили, що до моста на іншому березі річки саме наближається з десяток ворожих бойових машин.
Часу на роздуми не було. Журавель звернувся до командира:
-Виходьте, товаришу командире, разом із хлопцями, прикрийте мене із берега. Я серед вас найстарший за віком, уже багато бачив у своєму житті, хочу, щоб і ви побачили. Міст мій, у машині достатньо вибухівки, буде гарний салют, тим більше, у мене із непроханими зайдами свої порахунки. З нами Бог, і за нами правда!
Василь знав, що робить. Щосили натиснувши на газ, він таранив колону ворога… Вибух… Машина злетіла високо в повітря, а з нею і міст, який сполучав береги річки…
За якусь мить перед його очима пролетіло все життя: дитинство, кращий друг Ярик, у якого на весіллі був дружбою, служба в армії, потім і власне весілля. Його Марічка – красуня, через яку втратив голову, а потім – і діти, Настуся та Ярослав. Жив у достатку, ростив дітей, спробував і «заморського хліба», але повернувся додому, бо щось тримало його тут, не відпускало, ніби чекало слушної миті…
І ця мить прийшла – 24 лютого. Мить, яка розділила його життя на «до» і «після»…Страшним смертельним вихором увірвалась, осиротивши його…і він поклявся собі, що мститиме…мститиме до останнього свого подиху або до останньої нечисті на своїй землі, тому, що ми захищаємо своє, а потім … знову до плуга, засівати спраглу до зерна землю, щоб одяглась вона в найкращі барви.
Але не судилось…
… Летять журавлі ключами…
Ключами до рідного дому,
Ключами до рідної хати…
Він повертався додому… повертався Героєм, його зустрічало все село… свого Василя з позивним «Журавель». Тепер він повернувся назавжди до рідної домівки…
Десь здаля долинало жалісливе: « Кру! Кру!..»
