Знайомтеся із роботою переможниці обласного етапу XXІІ Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості «Об’єднаймося ж, брати мої!» на тему «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!» у номінації «Література» Карабін Софії, учениці 9 класу Шоломинської гімназії Давидівської сільської ради Львівського району Керівники роботи: учителька української мовиталітератури Сарабун Оксана Радиславівна,учителька історії Данилко Зоряна Ярославівна.
Історія моєї родини як відзеркалення історії України
Зміст
Вступ
1.Лінія матері
2.Іванка
Висновки.
Вступ
Хто я? Я – українка. Дівчинка з села, яке знаходиться на Галичині.
«То де? В росії?» – перепитав мене вже старий німець під час нашої останньої подорожі з батьками до татових друзів, які проживають в Гамбурзі.
Тоді я не могла йому чітко пояснити про свою Батьківщину. Що Україна – не росія, і ми ніколи не були одним народом.
Проте все змінилося 24 лютого 2022 року. На сьогоднішній день, напевно, немає куточка на світі, де б не обговорювалось питання України, а саме: патріотизм, героїзм, самовідданість, жертовність і відвага наших українських військових, які стали на захист нашої держави від російської агресії.
Що таке війна? Я чула з розповідей прабабусі, батька, читала у підручниках з історії та інших джерел.
Чи страшним для мене було це слово? Ні. Адже батько є ветераном АТО. Страшних історій не розповідав ніколи. Але мене дуже дивувало, що батьки жодного разу не обговорювали, чим саме займався батько на війні. Коли мама щось намагалась з нього витягти, лунала суха фраза: «Просто робота, щоб захистити нашу землю».
Я розповім історію українців та про захист України із давніх часів і по сьогоднішній день. Адже, незважаючи на все, ми – великий народ. Наш дух не вбити, волю не зламати.
Частина 1.
Лінія матері
Свою розповідь я розпочну з материної лінії, а саме прапрабабусі Галан Теклі, яка народилася 12 січня 1912 року у Польщі в селі Цітуля. Село було невелике, в основному там проживали українці, а також були поляки та євреї.
У 1939 та 1944 роках село на короткий час окупували німці. В липні 1944 року цією територією оволоділи радянські війська. У жовтні 1944 року західні райони Львівської області були віддані Польщі.
В 1944 – 1946 роках 116 сімей українців з села Цітуля були виселені до Львівської області УРСР. Це була депортація українців з Польської республіки до УРСР – акція масового переселення населення, брутально здійснена комуністичними режимами СРСР і Польщі із застосуванням терору, репресій, конфіскації майна, обмеженням політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей. Виселяли українців у різні регіони УРСР.
Я часто чула розповіді про життя Теклі, знаю, що прапрабабуся виховувалась в багатодітній сім’ї. ЇЇ рідний батько пішов на війну у липні 1914 року та не повернувся.
Натомість через місяць повернувся його рідний брат – Іван, який одружився з її матір’ю Ганною, яка на той час виховувала четверо дітей. У них народилося ще шестеро дітей. Жили дуже-дуже бідно, просто виживали. Коли йшли взимку до школи, то по дорозі взували взуття по черзі, щоб не застудити ноги. Коли Теклі було 10 років, їй у довідці про народження зробили виправлення, дописавши ще два роки, та віддали на службу до панів. Спочатку вона пасла худобу, потім допомагала на кухні, через що навчилася так готувати, що смак її борщу я пам’ятаю до сьогоднішнього дня.
У 18 років Текля вийшла заміж за Івана Сидора – освіченого українця, який згодом почав їздити на заробітки до Франції. Молода сім’я почала будувати хату та, на жаль, їм не судилося до неї переселитись. Адже у 1944 році їх було виселено до Львівської області. Спочатку вони мали оселитись у Львові, але в зв’язку з тим, що прапрадід мав освіту, йому з сім’єю дозволили оселитись не у Львові, а у селі Великі Глібовичі Львівської області разом з іншими односельцями. По дорозі до села їм вкрали все, що вони мали. Прапрабабуся розповідала, що було дуже важко, адже в них на руках була маленька донька Ганна. Спочатку їх поселили в крілятнику, потім дозволили перейти в стару хату. Прапрабабуся часто згадувала про сусідів, котрі їм допомагали облаштуватись та приносили їжу. Ніколи не забувала про своїх братів, з якими втратила зв’язок після переселення.
З жахом розповідала про голодні роки 1946 – 1947, які були спричинені не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією сталінського Політбюро з метою забрати в селян залишки зерна і продати чи подарувати його братнім режимам у соціалістичному таборі. Згадувала, як по селах ходили люди в пошуках їжі.
Одного дня 1947 року на порозі їх будинку залишили дівчинку – Пелагію, яку вони з Іваном виховували як рідну. Через три роки за нею повернувся брат. Батьки дівчинки, на жаль, померли.
Прапрадідусь працював в колгоспі землеміром. Його поважали односельці, та не влада. Часто прапрабабуся розповідала про порося, яке вони годували цілий рік, чекали на маленьких поросят, натомість їх випотрошили із свинки, яка була ще живою. М’ясо забрали, а на подвір’ї залишили калюжу крові. Це був так званий натуральний податок.
Прапрадід та прапрабабуся були справжніми патріотами, адже під час партизанської війни в їхньому саду була криївка, під час відступу одного хлопця було поранено, то прапрабабуся його виходила (цілу зиму годувала та доглядала).
Прапрадід заснував у селі два хори: чоловічий, котрий співав на похоронах, та мішаний, котрий співав під час церковної служби.
Прапрадід Іван помер у 1970 році, а прапрабабуся Текля прожила майже 100 років, померла 13 грудня 2012 року. Прапрадіда я бачила лише на фото, а от прапрабабусю – низеньку, худорляву, надзвичайної краси та з сумними чорними очима жінку, я буду пам’ятати завжди. Вона часто повторювала: «Хліб – це святе, що людина знає – ніколи не забуде».
Наступна жінка по маминій лінії моя прабабуся – Ганна, котра народилася в Польщі село Цітуля та все своє життя після переселення прожила в Україні. Зі свого дитинства завжди згадувала перше причастя, адже сусідка Міля їй пошила сукню з марлі та призбирала фальбанками (сукня була проста, але незвичайна). Також часто згадувала, як запитувала в батьків, чому вона одна, а інші мають братів та сестер. Натомість отримувала відповідь, що дітей треба мати мало, щоб ніколи нікого не залишати.
Ганна добре вчилась в школі. Після закінчення працювала в деревообробному цеху в село Великі Глібовичі, потім на ПрАТ «Полонина». У віці 28 років вийшла заміж за Скрабацького Івана з міста Бібрки Перемишлянського району. Його виховувала мама, оскільки батько не повернувся з війни. В ранньому віці пішов на роботу – пас коні, щоб допомагати мамі та сестрі. Далі працював в колгоспі, де навчився їздити на машині, потім працював на ТзДВ «Львівський завод фрезерних верстатів», дякував в церкві. Разом вони виховували двох доньок Олександру та мою маму – Любу.
Скрабацька Люба народилася у місці Бібрка Перемишлянського району. Закінчила Великоглібівську середню школу. Далі продовжила навчання в Московському станкоінструментальному технікумі.
Здавалось, життя налагодилось. Усе складалось добре, та під час навчання вона познайомилась із своїм майбутнім чоловіком Гончаровим Олексієм. Все б нічого, але одна відмітка в паспорті не давала спокою моєму діду: зять – «москаль», ще й з Ростова-на-Дону. Саме цей факт дід так і не зміг прийняти, тому батьки змушені були виїхати з села Великі Глібовичі та жити на орендованій квартирі багато років. Весілля в них не було, але жили щасливо, виховуючи двоє дітей. Зі своїми родичами із росії тато спілкувався часто, проте завжди мав свою думку на політичні відносини.
10 травня 2014 року почувся стук у двері. Як згадує мама, він був такий сильний, що на сходову клітку повиходили усі сусіди. Далі в квартиру зайшли люди у військовій формі та вручили татові повістку і зазначили, що за ухиляння від служби світить кримінал.
11 травня 2014 року він прибув на місце призначення, пройшов комісію, а далі Яворів, Житомир, Зеленопілля, Дебальцево … і нарешті, через рік – повернення додому. Тато ніколи нічого не розповідав про те, що бачив на війні, тільки, бувало, при гучних звуках тримався за голову і плакав. Мама любила повторювати: «Все завершилось», а він: «Ні, Любцю, все тільки почалось». Чесно, ніхто з нашої сім’ї не надавав особливого значення цим словам, аж поки не настало 24 лютого… Від себе додам: «Для нас лютим був цілий 2022 рік, і ми віримо, що 2023 рік стане Переможним!»
24 лютого 2022 року я прокинулась від звуків схлипування, вони були такими затяжними, що на мить я подумала, що хтось помер, але коли пройшла у вітальню, то побачила свою заплакану маму та батька у формі, зрозуміла – розпочалась війна.
Десь за годину до тата перетелефонувала його сестра та брат по відеозв’язку з претензіями, що це Україна напала на росію і бомбить мирне населення, а ми ж «брати», спочатку він намагався щось пояснювати, а потім просто їх заблокував, наголосивши на тому, що родичів у нього більше немає.
25 лютого 2022 року зранку тато був вже у військкоматі, десь біля 17.00 повернувся додому та сказав, що їде в частину до своїх побратимів. За його спиною я побачила чохол з написом Z-10. Той момент я, напевно, ніколи не забуду, мама видала: «Куди ти їдеш? Ти ж москаль!». На що отримала відповідь, що він не народжений в Україні, але він пишається тим, що виріс українцем, і в нього одна Батьківщина, і ніякий він не москаль. Після цих слів коментарі зайві. Я ним пишаюсь.
Де мій тато сьогодні? Точно я не знаю, був у Ірпіні, Харкові, Маріуполі, Херсоні. На зв’язок старається виходити, проте телефонує рідко, частіше пише, а саме ставить у «Signali» +.
Мама за цей час постаріла, напевно, на років десять. Вона волонтерить, готує їжу тимчасово переміщеним особам, збирає кошти, плете сітки. Я навіть не знаю, де в ній береться стільки сили.
Я вірю, що все буде добре. Як би не було складно, заради майбутнього нашої країни ми не можемо втомитися від війни, ми не можемо зламатися. Жертовність, волелюбність українців приведе до остаточної Перемоги над росією.
Частина 2.
Іванка
Далі розповім про лінію сестри матері – Олександри. Прапрадід, Шалавило Михайло, народився 10 серпня 1889 року на Україні в с. Віжомля Яворівського району, був дяком. Навчався у гімназії в Перемишлі. Його старший брат Степан вчився у Перемишлі на суддю. Коли їхній батько помер, Степан квартирував у одного столяра в Перемишлі, допомагаючи йому у роботі. Тому мав забезпечене житло і сякий-такий харч. Вивчившись, працював юристом у Любачові (Польща). Там у 1945 був убитий поляками під час операції «Вісла» – етнічної чистки, здійсненої у 1947 році (початок 29 березня) під керівництвом Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини. Операція полягала у примусовій депортації українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині, а також у різні регіони СРСР. Приводом до початку Операції Вісла стала загибель в районі с. Яблоньки у бою з відділом УПА заступника міністра оборони Польщі генерала К.Свєрчевського. Цього ж дня на засіданні політбюро ПРП було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства Вроцлавське, Гданське, Зеленогірське, Кошалінське, Ольштинське, Познанське і Щецінське.
За архівними даними Степан Шалавило змінив прізвище на Шалинський оскільки не міг знайти собі роботи. Захищав на суді Миро́на Омеля́новича Тарна́вського – українського полководця, командата Легіону УСС, генерал-четаря та головнокомандувача УГА.
Шалавило Михайло змушений був залишити навчання у гімназії, де набув певних знань і навиків з музики, вмів грати на скрипці. Повернувшись у Віжомлю, їздив до Судової Вишні, де удосконалював навики з музики у одного чоловіка, який був знайомий із композитором Станіславом Людкевичем, котрий часто приїжджав до Судової Вишні. Коли у Віжомлі активізувала свою діяльність «Просвіта», він був її національно свідомим членом. Разом з іншими організовував виставки, концерти. Як тепер згадують, був націоналістом, співав «Ще не вмерла Україна», організовував концерти до пам’ятних дат, зокрема, до роковин Шевченка.
У 1947 році Шалавило Михайло був заарештований і без суду та слідства запроторений як політичний в’язень у Кемерево на три роки, а потім на чотири роки в Іркутську тюрму. Переніс голод і страшну каторжну працю. Повернувся після смерті Сталіна у 1955 році. Поки дозволяло здоров’я керував церковним хором. Був шанованою у селі людиною. Помер у 1977 році на 88 році життя.
Катерина Шалавило, його дружина, народилася у вересні 1893 року у селі Віжомля. Освіти не мала, була домогосподаркою, виховувала семеро дітей, співала в церковному хорі, яким керував чоловік.
Так вона розповідала про колективізацію на хуторі Бочуля (з архівних документів): «У 1950 році повним ходом ішла колективізація, нас та інших мешканців хутора у примусовому порядку виселяли з обжитих місць. Насамперед розвалювали печі. Потім новоспечена будівельна бригада розбирала хати. Господарські будівлі, особливо стодоли, забирали до колгоспу. Люди тимчасово мешкали або у своїх родичів у селі, або винаймали якусь кімнату у чужих людей. Матеріали з розібраних будинків скидали на місцях, де повинна була стояти перебудована хата. Ніякої допомоги ніхто не давав. І вдови, і інваліди все робили своїми силами. На все життя запам’ятала, як сокирами діти лупали суху глину, щоб ліпити дерев’яну хату». Померла Катерина Шалавило у вересні 1970 року.
Прадід Шалавило Ярослав народився в листопаді 1926 року в селі Віжомля Яворівського району. Був найстаршою дитиною в сім’ї. Навчався в Яворівській гімназії. Був активним учасником УПА. Брав участь у Волинських походах. Після повернення його здав односельчанин. Вночі поляки вибили двері хати, усе перекинули, шукали всюди. Коли перевіряли багнетом сіно, то розсікли щоку, але прадіда не знайшли. В сусідній хаті також розшукували повстанця. Одного з мешканців будинку посадили на розпечену піч, проте бажаної інформації поляки так і не отримали. Але одного дня прадіда таки схопили в криївці та відправили до Харкова, потім в армію, з якої йому вдалося втекти.
З його спогадів: «Закінчилась війна, розпочалась колективізація. На той час родина Шалавилів не була бідною, мала 7 моргів поля, худобу. Оскільки батько за свої погляди сидів у тюрмі, прийшли до Ярослава і повідомили, щоб він вирішив: або сьогодні вступає до колгоспу, або завтра вся родина їде до Сибіру. Вибір був очевидний. З важким серцем почав весь сільськогосподарський реманент грузити на віз, щоб відвезти до колгоспу. Молодша сестра Ганна плачучи знімала та казала, що він його не заробив і не має права віддавати… Та, на жаль, вибору не було».
Сталінська колективізація передбачала ліквідацію цілого класу заможних господарів, яких називали «куркулями». Мета ліквідації куркульства полягала у тому, щоб передати колгоспам (державі) найприбутковіші селянські господарства разом із землею та реманентом, вилучити значні запаси сільськогосподарської продукції, ліквідація найзаможнішого прошарку населення, яких радянська влада вважала джерелом капіталізму на селі.
Зі спогадів Ганни: «У 1948-49 роках почалася колективізація. Людей залякували як уповноважені з району, так і «хлопці з лісу». Перші агітували найбідніших, але у них не було нічого, що можна було б усуспільнити. Багатшим перемірювали землю, шукаючи зайвих моргів, щоб мати причину розкуркулити, майно конфіскувати, господарів залишити без засобів до існування чи відправити у тюрму, або вивезти у Сибір. Люди всього боялися: і колгоспу, і тюрми, і Сибіру. Вранці на видних місцях знаходили розклеєні листівки з погрозами, а вдень приходили уповноважені з району, участковий міліціонер і, погрожуючи, заставляли підписати заяви про вступ до колгоспу».
У 1950 році Шалавило Ярослав одружується з Софією, яка до одруження з головою колгоспу була простою робітницею жіночої бригади. Так вона описувала жіночу роботу: «У колгоспі була хата-лабораторія. Вона була в будинку чоловіка, вивезеного в Сибір. Головним у ній був бригадир. Молоді дівчата у час достигання трав збирали на луках насіння тимофіївки, райграсу. Кожен вид окремо здавали на вагу. На трудодень була відповідна норма.
Виплачували зароблене натурою і частково грішми два рази в рік (аванс і повний розрахунок на початку наступного року). Хліба не вистарчало, тому вдосвіта жінки ішли до поїзда у Судову Вишню, їхали до Городка, до Львова і купляли чорний – кислий, але такий смачний хліб. Домашні яйця, масло, сир – все було на продаж.
Хліб пекли з жита, кукурудзи, меленої на домашніх жорнах. Перепічки пекли із пшона. У школі діти ласували печеним бобом, горохом.
Коли при владі був Хрущов, можна було тримати тільки одну корову. Але і для одної було важко настарчити корму. Тому люди косили, де тільки могли. Хто мав ділянки льону, косили траву, що залишалася після вибирання льону. Косили рови, а після комбайна – стерню. Ночами жінки підривали здоров’я, несучи на плечах «крадену» зі скирти солому. Коли почали вирощувати льон, дуже зросла заробітна плата тих, хто працював, доводячи льон до шовковистого волокна. Дехто навіть приступив до будівництва мурованої хати. Але запитайте тих жінок, які тоді так добре заробляли, чи хотіли б вони повернення тих заробітків. Добре, що все це у минулому.
У сім’ї Шалавилів виховували двоє дочок – Ольгу та Віру. Шалавило Віра народилася 21 листопада 1950 року у селі Віжомля Яворівського району. Закінчила Віжомлянську середню школу. Здобула вищу освіту у Львівському політехнічному університеті, за спеціальністю «хімік». Усе життя працювала на ТЗОВ”ІНСТИТУТ ГІРНИЧО-ХІМІЧНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ”. У 1981 році вийшла заміж за Чобота Богдана, який народився 15 жовтня 1944 року в Польщі село Грабовець. Разом з сестрою, братом, батьками Чобіт Іваном та Чобіт Анною у квітні 1947 року був примусово виселений на Західну Україну в с.Давидів.
Зі слів сестри Стефанії: «У Польщі ми жили досить заможно, мали свою господарку, гарний сад, проте у квітні 1947 року усе залишили. Того дня село прокинулось від зойків та криків. На збори дали кілька годин. Із собою дозволили брати лише найнеобхідніше. Усе, що поміститься на віз. Добровільно ніхто не поїхав. Багато односельців загинуло. В Україну з Польщі їхали у вантажному вагоні разом з худобою. Солдати поселили нас у стару хату. Ми приїхали сюди – гола-гола хата. Мама одразу ходила просити милостиню, бо не було що їсти. Сусіди спочатку сприйняли нас вороже, проте згодом все налагодилось».
Дід Богдан закінчив Кротошинську школу. Усе життя пропрацював на ТзДВ «Львівський завод фрезерних верстатів». 15 серпня 1981 року народився мій хрещений Ярослав. 25 січня 1994 року прийшла у світ моя двоюрідна сестра Іванка.
Іванка – тендітна дівчина невисокого зросту. Те, що невисокого зросту, то нічого, а от, що дівчина – то не дуже. Закінчила свою «Сухопутку», то б вийшла заміж, та сиділа вдома діток бавила, а тут приперлася сюди в Попасну. Така була реакція чоловіків на те, що замість Джеміля на «буханці» (уазі) їх командир привіз дівчину «культуролога»…
Перша ніч в бліндажі була важкою, адже на дворі була страшенна злива і всюди капали краплі дощу, пронизуючи до кісток, в мертвій тиші їх було дуже чутно, здавалось, що гірше вже не буде, проте ні, далі по ногах почали лазити миші та голосно пищати, ніби вітали на новому місці… Спочатку, як згадує Іванка, було моторошно. Але друг Максим сказав: «Те, що є миші – дуже добре, бо до нас не прийдуть щурі». На тому дискусія в бліндажі завершилась, всі заснули. Іванка чітко розуміла, куди приїхала та, що буде тут робити.
День другий, 10 жовтня 2016 року. Її друг та одногрупник показує журналістам наші позиції, розказує про лінію оборони та озброєння, а поруч тільки чути свист, дуже чистий, монотонний та безперебійний. На другій хвилині група розуміє, що працює снайпер і те, що вони залишились живі – диво.
День третій, 11 жовтня 2016 року. «Цивік» – скорочена назва в армії людей, які займаються цивільно-військовим співробітництвом (ЦВС), саме цим займалась Іванка. Ці люди налагоджують зв’язок між цивільним населенням та військовослужбовцями, роздають гуманітарну допомогу, надають соціальну допомогу та підтримку цивільному населенню. Такою роботою займалась наша «Романівна» 11 жовтня.
Здавалось, нічого страшного та важкого робити не потрібно, адже немає такої роботи, що неможливо виконати, але, на жаль, медаль має дві сторони.
12 жовтня 2016 року, день четвертий. Як на жовтень дуже ясний, сонячний, теплий, тільки лякає мертва тиша, не чути ні вітру, ні звуків пострілів, на фронті – це затишшя перед бурею. І вона розпочалась о 13.40, тривала близько шести годин, складалось враження, що «горить небо». По закінченні бою розпочинається найгірший етап: не чути сміху, шуму, галасу, а тільки мертва тиша – це означає, що є втрати серед наших бійців. Першими йдуть на порятунок медики, адже інколи людське життя залежить від долі секунди, найгірше вибирати між друзями, коли + – однакове поранення, а ліків достатньо лише на одного … Медики рятують, а також фіксують час та дату смерті, в особову справу інформацію вписують «цивіки», які повністю займаються тілом загиблого: морг, форма, труна, прапор, квіти, опісля передають тіло рідним для поховання. Саме така робота, на жаль, є другою стороною медалі.
День п’ятий, 05.30 год. 13 жовтня 2016 року. Евакуація транспортабельних поранених. Іванка, молодший сержант Андрій та військовий медик Оксана «Вітер» вантажать чотирьох бійців в уаз, далі Андрій голосно молить «Отче Наш» та гучно промовляє: «Сідайте дівчата, з Богом!». Перші 20 км. Проїхали, мов на крилах, незважаючи на бездоріжжя та стогін молодого бійця. Далі по дорозі їх зупиняє військовий в українській формі з автоматом та проситься, щоб його підвезли до блокпоста. «Сідайте, доїдете з вітерцем», – наче дзвіночком продзвенів Андрій. На 2 хвилині Іванка зрозуміла, що нашивка «Азов» на формі нічого не означає, що це завербований росією розвідник, який під дією наркотичних речовин вирішив виговорити все, що відчуває до українців, а просто зараз у нього величезне бажання їх просто вбити. На швидкості 80 км. уаз мчав наче останній раз. Оксана плакала, а Іванка рахувала час до блокпоста, розуміючи, що якщо вони не зупиняться, то машину просто розстріляють, розмірковувала, яку кількість куль він ще зможе випустити з автомата в стелю. До першого блокпоста залишаються лічені секунди, «сєпар» наставляє автомат на Андрія з погрозою: «Їдемо не зупиняючись». Андрій розуміє, що це кінець та подумки прощається з життям. Та Бог є, перед самим блокпостом стоїть вигорівша машина, в яку Андрій влітає не роздумуючи, бо знає усі, що пристебнуті, окрім так званого «нашого». Сєпар вилітає у вікно, на дорозі його розстрілюють наші хлопці. Іванка та Оксана виходять та розуміють, що все на сьогодні завершилось, вони майже прибули до місця призначення. В цей момент Іванка зрозуміла, що на війні немає нічого ціннішого за життя та побратимів, які можуть стати рідними людьми. Що завтра може не настати, а життя – це момент.
Так Іванка прожила свої вісім місяців на сході, день за днем в молитві та надії. Чому не більше? Тому, що людська психіка має межу здорового глузду та витримки. Людина не може постійно знаходитись у стресовій ситуації, потрібно щось змінювати. Іванка розпочала з себе, а саме: стала мужнішою, стійкішою, незламною.Зараз її ціль – це надлюдська титанічна праця на нашу Перемогу і вона обов’язково буде.
Висновки
За допомогою ручки та паперу я розповіла історію своєї Батьківщини та своєї родини.
Моя батьківщина Україна – мальовнича країна, де повсюди було чутно дитячий щасливий сміх та живуть щасливі люди. Це країна з безкраїми полями, засіяними житом та пшеницею, зеленими садами біля хат, розвиненою інфраструктурою.
Так було до 24 лютого 2022 року. На жаль, все змінилось в одну мить: сміх змінився на крик батьків, жінок, чоловіків, дітей, які втратили своїх близьких, рідних та друзів. Безкраї поля перетворилися на чорну землю з слідами від боєприпасів та залишками людських тіл, зруйнованими вщент містами та селами через повномаштабне вторгнення росії.
Родина – це близькі, рідні мені люди, котрі можуть підтримати в будь-який момент та будуть любити і поважати мене та мою сім’ю завжди.
Після 24 лютого я чітко зрозуміла, хто для мене ворог, а хто – друг, хто родина, а з ким я не буду спілкуватися більше ніколи.
Чому? Бо я – українка, я дівчинка, котра знає історію свого роду, знає, якою ціною Збройні Сили України виборюють кожний сантиметр нашої землі. Я вірю, що мій батько обов’язково повернеться додому живий, що наші захисники та захисниці за підтримки всього світу зможуть зупинити цю страшну орду. Я знаю: «Ми Переможемо тому, що світло завжди перемагає темряву!».
