Знайомтеся із роботою переможця обласного етапу XXІІ Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості «Об’єднаймося ж, брати мої!» на тему «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!» у номінації «Література» Тютька Івана, учня 7 класу Чижиківського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів ім. А. Гнатишина Підберізцівської сільської ради. Керівник роботи – Цундер Наталія Романівна, учителька української мови і літератури.
Світ у твоїх руках
Етюд
У моєї мами четверо дітей. Я наймолодший, Іван – дар Божий. Так мама говорить. Ми з нею справжні друзі, хоч різниця у віці між нами 45 років. А ще ми дружимо із квітами.
Квіти – очі Землі. Щоб вони не плакали, ми не зриваємо перших лісових квітів ніколи, розмножуємо на грядках примули, підсніжники та крокуси. Земля навкруги ще чорна, інші квіти ще не проснулися від зимового сну. А наші первоцвіти вже усміхаються до небес, киваючи ніжними голівками. Сонечку подобаються наші грядки, тому його промінчики горнуться до квітів, зігріваючи їх. Як гарно!
Я – єдиний мужчина у домі, тому виконую найважливішу роботу: копаю грядки, спушую землю. А мама з моїми сестричками пересаджують крокуси, примули, нарциси, гадючу цибульку, півонії. Всі усміхаються: і ми, і квіти, і люди, що проходять повз нашу садибу.
-Чуєш, синку, квіти вітаються з нами? – шепоче мама, щоб не сполохати білосніжних підсніжників. – Не вигукуй голосно, бо вони такі сором’язливі: зараз же опустять голівоньки та згорнуть пелюстки.
-Ой мамо! Як же не гукати, коли так гарно навкруги. Хочеться співати… І слова пісень виринають то із дзвону квітів, то із сміху сестер, то із маминих обіймів. І матуся підспівує:
Поглянь довкола, далі від своїх вікон:
Побачиш світ такий прекрасний, наче сон!
Ти закарбуй у своїх думках:
Цей світ завжди в твоїх руках!
Ти біологію і хімію вивчав –
Світ цей чудовий із усіх сторін пізнав.
Тож закарбуй у своїх думках:
Земля завжди в твоїх руках!
Поглянь до кола, далі від своїх вікон:
Не смій зробити з цього світу страшний сон!
І закарбуй у своїх думках:
Цей світ завжди в твоїх руках!
Яко в житті поводився як слід,
Залишиш тут хороший слід…
-Обіцяю, я Тебе, Світоньку, не скривджу ніколи! Праця і квіти будуть моїми супутниками у житті завжди…
Але що це? Вибухи! Снаряди, ракети, постріли… І дуже страшне слово – ВІЙНА! Нашу квітучу Україну топче нога жорстокого чужинця. Землю шматують ракетами, нищать, убивають знову і знову…Квіти волають про порятунок. Та хто їх слухає! Тендітні рослини розтоптані, зламані, закопані у “траншеї”.
Чи думали ми в Україні, у цій квітучій, Богом даній землі, що хтось захоче зруйнувати наш світ. Світ добра, тепла, маминої колискової, пісень сестер. Чи може Людина плюндрувати землю, руйнувати міста та села, губити сади, палити поля? Чи може Людина не любити квітів? Чи може Людина не милуватися красою Матінки – Землі?
Я звертаю погляд до мами і очима запитую:
-Чому? Мамо, хіба можна от так убивати все живе?
Матуся схиляється до мене, пригортає і промовляє:
-Нічого боятися, синку! Наш світ під постійною охороною. На передовій мої учні: Василь, Іван, Ігор, Орест. Вони усі – мужні воїни, проте залюблені у квіти, у сонце, у радість. Нашого світу знищити не дозволять! А ми будемо молитися за них. Будемо ще більше працювати… Зробимо світлини наших квітів і вишлемо їм разом зі смаколиками. Хай милують хлопцям очі і нагадують про рідний дім.
І ми молимося. І ми трудимося… А наші захисники пишуть і дякують за “квіткові дарунки”:
-Ми України не здамо, – пише Іван.
-Ми вистоїмо, ми сильні, – додає Василь.
-У наших серцях пульсує кров козаків. Ми ніколи не були рабами, – телефонує Ігор.
-Для нас дуже важливо, що і ви не падаєте духом і вірите у нас, – озивається Орест.
-Мамо, а які квіти люблять Ваші учні? – питаю згодом.
-Ой сину, Василь любить едельвейси. Може, тому, що родом з Карпат. Він і сам як едельвейс- скромний, непримітний, маломовний. А воювати пішов першим, ще в АТО. Найнеприступніші вершини підкорює і… тримається! Розумієш? Справжній чоловік, як і едельвейс. Без компромісів.
-А Іван, мамо?
-Іван – ніжний і загадковий… як первоцвіт. Знаєш, в його жилах тече російська кров, адже мама його з Карелії. Але він – дитина вільної держави України! Тут – усе найдорожче: батьки, дружина, донечки… І в бій його веде любов до них, необхідність захистити їх життя, захистити наш Чижиків, нашу Україну.
-А я згадав, матусю, Ви Ореста жартома кликали Орест-Сонях.
-Це тому, що він найвищий у класі і світлий серцем. Ніякого лукавства, неправди… Завжди привітний, усміхнений. Малює красиво, поезію любить. Ми зустрічалися недавно. Десять місяців на “нульовій”! Він кулеметник. На лікуванні зараз – декілька контузій. Але вже рветься до побратимів.
-А Ігор, певно, Ваш любимчик? Ви, мамо, часто повторюєте, що без нього жодне шкільне свято, жодний виховний захід не обходився. Гордість школи, курсант коледжу Героїв Крут, офіцер сухопутніх військ.
-Ігор…
Очі мами вкриваються сивою поволокою. Риси якось загострюються.
-Ігор, дитино, як мальва: стрункий красень. Не клематис, який потребує опори. А мальва, що може бути опорою для інших. Він не лише квіти любить, сину. Він землю любить, мову нашу калинову . Пісні українські , традиції рідного краю… Пам’ятаєш, як Ігор у вишиванці, кожушку, з Різдвяною Зіркою приходив до нас колядувати та засівати? Гарні часи були…
-А зараз, мамо? Де Ігор зараз?
-У полоні рашистському…
-Він повернеться?
-Ми молимося за це, сину. Щодня молимося.
-І вірите, що він повернеться?
-Так, вірю. Щоразу повідомляють про обмін полоненими. І Ігор повернеться з того пекла. Я думаю, що така сильна духом людина вистоїть і побратимам допоможе витримати усі біди.
-Ви нічого не згадали про Омеляна, матусю, – майже шепочу.
-Омелян – не як квітка. Він – квітка… У Господніх садах. Воїн небесного війська. Пам’ятаєш, його усе село на колінах зустрічало. Боже, скільки цього прекрасного Цвіту уже на небесах! Яку високу ціну платить наша земля за волю та незалежність! Та ми мусимо, сину, жити, трудитися і молитися задля моїх хлопців, задля того прекрасного Цвіту Нації, що захищає нашу землю! Задля Перемоги!
І я вірю, що прийде переможна весна і у наш Світ. Ворог не топтатиме українську землю. Забуяють лісові рослини, потягнуться до сонця первоцвіти.
І мамині учні – Герої – повернуться додому з Перемогою. І усі квіти України схилять перед ними голівоньки. І ми будемо плакати … від щастя! І ніколи не забудемо тих, хто на небесах! Наш Світ ніхто ніколи не зруйнує!
І заспівають тоді мамині квіти:
Як з Підберізців
ти у Чижиків поїдеш,
уважно на узбіччя подивись.
І до квіток,
що жовтим цвітом світять,
з повагою, мій друже, нахились.
Це – Первоцвіт!
Він першим зацвітає, –
весни земної квіточка мала.
“Ключі Петрові”– його величають.
Він в рай квітковий браму відчиня.
Їх не зривай
і не топчи, мій друже.
Весні й природі кривди не роби.
Плюндрує землю раб
у лісі й лузі…
А ми з Землею – родичі і друзі.
Бо ми – люди Землі,
а не раби.
Ми – не раби! Ми – нащадки козаків! Ми відповідальні за наш Світ! Світе наш прекрасний, Ти у надійних руках!
