Ігор Гусаков – методист кабінету координаційно-методичної діяльності Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти», м. Львів, електронна пошта: igorgusakov@gmail.com
У статті розкриваються ключові віхи діяльності українського освітянина та громадського діяча Івана Стешенка (1873-1918). Основний акцент зроблено на його державотворчих зусиллях на посаді генерального секретаря (міністра) освіти під час подій Української революції (1917-1918 рр.), спрямованих на розбудову української національної школи. Також стаття торкається висвітлення різних граней особистості Івана Стешенка: політика, педагога, науковця, письменника, перекладача.
Стешенко Іван Матвійович (24.06.1873 – 30.07.1918) – український громадський і політичний діяч, педагог, літературознавець і письменник, перекладач.
Іван Стешенко народився 24 червня 1873 року в Полтаві в багатодітній сім’ї колишнього кріпака і відставного унтер-офіцера та полтавської міщанки. І хоча сім’я була великою, батьки поставили за мету дати усім дітям добру якісну освіту. У 1882-1892 роках Іван навчався в Полтавський класичній гімназії. Тут він написав свої перші поетичні твори. Іван Стешенко любив мандрувати, вивчати нове, пізнавати рідне. Особливе значення для розширення кругозору юнака мали зустрічі із полтавським земським лікарем, патріотом О. Кривком. На формування світогляду вплинули також розмови із тарасівцями М. Байздренком, М. Базькевичем, І. Липою, які, перебуваючи в Полтаві, мешкали в будинку Стешенків [11].
Після закінчення гімназії Іван Стешенко навчався у Київському університеті Св. Володимира. Будучи студентом історико-філологічного факультету Київського університету, Іван Стешенко познайомився із родинами Старицьких, Лисенків, Косачів, співпрацював з ними, а також був членом літературно-мистецького гуртка «Плеяда» [5]. У студентські роки Іван Стешенко почав друкувати свої твори у галицьких виданнях «Зоря» і «Правда», декламував власні вірші, виступав з публіцистичними і науковими статтями [11].
Згодом Іван Стешенко почав викладати у Київській жіночій гімназії [10]. Молодий освітянин вільно володів багатьма іноземними мовами, зокрема французькою, німецькою, іспанською, італійською, низкою слов’янських мов [9]. Ці знання дозволили йому, серед іншого, зайнятися перекладом зарубіжної поезії.
Іван Стешенко, 1890-ті роки. Фото:
Роки формування особистісного світогляду Івана Стешенка припали на час, коли серед освічених молодих людей доволі популярними були соціалістичні ідеї та постулати. Торкнулися вони, зокрема, й Івана Стешенка. Захопившись ідеями соціальної рівності, він очолив радикальну групу студентської громади. Разом із Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та іншими в 1896 році заснував у Києві групу «Українська соціал-демократія» [10]. Ця група видала в Галичині розроблені Іваном Стешенком і Лесею Українкою брошури «Програма соціал-демократії», «Про соціал-демократичну роботу серед українського селянства», «Царі, попи та люди» та ін [15].
Група «Українська соціал-демократія» тривалий час залишалася самостійною організацією. Іван Стешенко й більшість його однодумців не приєдналися ні до створеної ще з 1891 року в університеті Російської соціал‑демократичної групи Я. Ляховського і Б. Ейдельмана, ні до сформованого в березні 1897 року «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» – передусім через те, що мали власні погляди на самовизначення України й роль української інтелігенції в цьому процесі [8].
Проте вже у 1897 році Іван Стешенко був заарештований за участь у студентських заворушеннях, викликаних самогубством чернігівчанки-народниці Марії Вітрової, колишньої слухачки Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі, яка не витримала знущань жандармів у Петропавлівській фортеці-в’язниці і вчинила самоспалення. У Лук’янівську тюрму за участь у цих акціях потрапила і дочка українського письменника, театрального і культурного діяча Михайла Старицького Оксана. У в’язниці між ними спалахнули почуття і молоді люди дали одне одному слово одружитися, щойно Іван Стешенко вийде на волю [1]. Наслідком арешту для Івана стали п’ять місяців ув’язнення в Лук’янівській тюрмі та наступне вислання з Києва без права проживання в університетських та губернських містах.
Упродовж 1897-1900 років Іван Стешенко разом із дружиною Оксаною жив на чернігівському хуторі українського актора, режисера і громадського діяча Миколи Садовського, займався перекладацькою та літературною діяльністю. Там він працював над упорядкуванням словника української мови [1].
У 1898 році Іван Стешенко взяв участь у нелегальному з’їзді таємного товариства «Молода Україна», члени якого згодом утворили різні політичні партії [2]. Після повернення до Києва в 1900 році увійшов до Старої Громади. Надалі він брав участь у роботі Революційної української партії (РУП), згодом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Пізніше Іван Стешенко був у раді Товариства українських поступовців (ТУП) – нелегальної понадпартійної громадсько‑політичної організації, що діяла в Наддніпрянській Україні в 1908–1917 рр. Основні зусилля Товариства українських поступовців були спрямовані на координацію українського національно‑визвольного руху в період наростання реакції в Російській імперії. Програма‑мінімум передбачала українізацію народного шкільництва, вивчення української мови, літератури та історії в середніх і вищих школах України, допущення української мови в громадських установах, суді та церкві [8].
У перші роки XX ст. Іван Стешенко продовжив викладати словесність у жіночій гімназії та Музично-драматичній школі Миколи Лисенка. У 1904 р. Іван Стешенко був обраний секретарем Київського літературно-артистичного товариства. На одному із засідань Товариства він виступив із закликом надіслати листа російському міністрові внутрішніх справ В. К. Плеве про скасування заборони українського друкованого слова [2].
У 1905 році Іван Стешенко був вдруге заарештований, проте невдовзі відпущений на свободу з відстороненням від педагогічної роботи [10]. Через заборону викладацької діяльності працював в управлінні Південно-Західної залізниці, у Київській міській думі. Під час революції 1905 року Іван Стешенко надрукував низку статей із мовного та національного питань, у яких обстоював думку про необхідність розбудови національної школи та запровадження української мови у всіх сферах суспільного життя [11]. Іван Стешенко виступав за націоналізацію середньої і вищої школи, суду, театру, церкви. Стосовно представників інших національностей, які проживають на території України, то для них, на його думку, мають бути забезпечені свобода національного розвитку й можливість ознайомлюватися з мовою, культурою і звичаями народу, серед якого вони живуть. Громадський діяч вважав, що здійснення цих прагнень матиме місце лише в разі перетворення Російської імперії на федерацію національних одиниць із широкими автономними правами. Ступінь федеративних зв’язків її з Україною він пов’язував з мірою доброзичливості російської політики до України, не виключаючи в разі відсутності цього проголошення Україною незалежності [8].
У період революційних подій 1905 року Іван Стешенко доклав своїх професійних зусиль також і у видавничій сфері. Зокрема він стає співвидавцем гумористичних журналів «Шершень» і «Гедзь». За короткий час появи гумористично-сатиричний ілюстрований тижневик «Шершень» залишив значний слід у розвитку української політичної сатири та мистецтва журнальної графіки [14].
Отримавши можливість повернутись до викладацької роботи (1906 р.), Іван Стешенко працював у чоловічій гімназії м. Слупська, викладав у Київській комерційній школі, Фребелівському інституті, на Вищих жіночих курсах, у Музично-драматичній школі Миколи Лисенка. Читав історію української, російської, західноєвропейських літератур. Цікавим є той факт, що у Музично-драматичній школі Миколи Лисенка Іван Стешенко першим став викладати історію драми українською мовою [8].
У червні 1906 Іван Стешенко разом з Борисом Грінченком, Володимиром Винниченком і Сергієм Шеметом став організатором установчих зборів Київського товариства «Просвіта», брав дійову участь у заснуванні Українського наукового товариства в Києві [2]. Як член київського товариства «Просвіта», Українського клубу, клубу «Родина» Іван Стешенко брав участь у культурницьких заходах, виступав із лекціями. У 1908 році обраний секретарем, згодом – товаришем голови Українського наукового товариства у Києві.
У цей період Іван Стешенко видав ґрунтовні наукові дослідження: «Історія української драми», «Проби біографії й оцінки діяльності П. Куліша». На запрошення академіка Російської академії наук О. Шахматова брав участь у написанні нарису історії української літератури XIV—XVIII ст. для енциклопедії «Український народ в його минулому й сучасному» [11].
У 1913-1914 роках Іван Стешенко редагував педагогічний часопис «Сяйво». «Сяйво» інформувало про всі види українського мистецтва [12]: архітектуру, образотворче мистецтво, народне мистецтво і фольклор, музику, театр. У «Сяйві» друкувалися твори тогочасних письменників: Івана Франка, Олександра Олеся, Максима Рильського, Павла Тичини, Михайла Вороного та ін.; публікувалися аналітичні статті про творчість Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Лесі Українки тощо. Через матеріальну скруту видання журналу «Сяйво» було припинене у 1914 році.
На життєвий та професійний шлях Івана Стешенка наклали свій відбиток події Першої світової війни. Війна привела до Києва потік сімей біженців із Галичини. Попри заборону української школи, для дітей-біженців 18 березня 1915 року в Києві була відкрита Тетянівська українська гімназія, де Іван Стешенко спочатку викладав, а згодом став її директором [3]. У той час було складено низку програм, методик та підручників, які стали фундаментом для розбудови української освіти в часи Української революції.
У цей період Іван Стешенко активно проявляє себе в громадсько-політичній та науковій площині. Крім членства у Старій Громаді, УСДРП і ТУП, він також бере активну участь у діяльності Товариства Нестора Літописця, є секретарем Українського наукового товариства в Києві, та дійсним членом НТШ [15].
Як вчений-літературознавець, Іван Стешенко в роки Першої світової війни звернувся до дослідження життя і творчості Кобзаря: «Т. Шевченко яко великий мистець слова» (1914 р.), «До характеристики творчості Т.Г.Шевченка» (1915 р.), «Російсько-українські паралелі в творчості Шевченка» (1916 р.), «Життя і твори Тараса Шевченка» (1918 р.) [11].
З початком Української революції у 1917 році Іван Стешенко стає активним учасником національно-визвольної боротьби. Був одним із організаторів Української Центральної Ради і членом Малої Ради, головою шкільної і редакційної комісій новоствореного українського парламенту. Очолив рух за українську школу. У цей час Іван Стешенко проявляє себе як організатор і голова Товариства шкільної освіти (заснованого українським учительством у березні 1917 в Києві з метою організації українського шкільництва) [13]. Ця громадська організація опікувалася питаннями підготовки українського вчительства, запровадження української термінології та правопису, створення українських підручників. Наприкінці березня 1917 р. Іван Стешенко разом з Михайлом Грушевським, Тимофієм Лубенцем та Віктором Ігнатовичем увійшов до складу спеціальної підкомісії міської думи Києва, яка мала розробити план запровадження української мови в київських школах [8].
Під егідою Товариства шкільної освіти і за безпосередньої ініціативи та організаційних зусиль Івана Стешенка 5-6 квітня 1917 року відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд учителів і професорів, який серед іншого ухвалив просити Українську Центральну Раду утворити Головну шкільну раду, якій підлягали б куратори трьох шкільних округ в Україні і яка планово повела би справу організації рідної школи й освіти в Україні [10]. Як голова Товариства шкільної освіти, а також член Всеукраїнської учительської спілки і Київського губвиконкому ради об’єднаних громадських організацій Іван Стешенко докладав чимало зусиль для реалізації програми дерусифікації школи, схваленої учительським з’їздом. Зокрема, він очолював реалізацію таких заходів, як скасування надбавок учителям за «обрусение края» (з цього приводу Іван Стешенко підготував відповідний законопроект та домігся його схвалення), створення українських гімназій, написання підручників, термінологічних словників, програм для початкової школи, влаштування курсів українознавства [11].
15 квітня 1917 року Івана Стешенка було призначено генеральним секретарем освіти (посада еквівалентна сучасному поняттю «міністр освіти») в Генеральному Секретаріаті (уряді) на чолі з Володимиром Винниченком. Відтоді розгорнулася основна діяльність Івана Стешенка з розбудови національної школи. Програмою його діяльності стала українізація шкільництва. Доволі чітке окреслення вектору діяльності керівника створеного Українською Центральною Радою органу управління освітою знаходимо у його промові перед педагогічною громадськістю: «Український народ є державним на своїй території, але, разом з тим, необхідна повна справедливість щодо національних меншин, що проживають на території України, права яких повинні бути забезпечені. Але всі народності, що проживають в Україні, зобов’язані знати мову, літературу, географію і історію України» [11].
Іван Стешенко (сидить крайній ліворуч) серед членів Першого Генерального Секретаріату Української Центральної Ради. Фото: [1]
Програма діяльності генерального секретаря освіти була розглянута на ІІ Всеукраїнському вчительському з’їзді, який відбувся 28–30 липня 1917 р. в Києві. З’їзд прийняв резолюцію про організацію нової школи в Україні – національної не лише за формою, а й за змістом. Вона планувалася єдиною, загальноосвітньою, обов’язковою, безплатною (мала забезпечувати учнів підручниками, одягом, харчуванням тощо) і світською (релігійне навчання дозволялося як виняток – за бажанням батьків). Організаційно‑методичні підвалини школи були зорієнтовані на національну творчість (словесну, музичну, мистецьку і т. п.), на краєзнавчий матеріал (широке ознайомлення з рідним краєм та його історією), враховували вікові та індивідуальні особливості дітей [2].
За рішенням з’їзду Генеральний секретаріат мав призначити в кожну губернію й повіт своїх комісарів, які відали б шкільною, позашкільною та дошкільною освітою. Для підвищення кваліфікації освітянських кадрів передбачалося заснувати Науково‑педагогічну академію; по всіх повітах – організувати вчительські спілки, по селах – «Просвіти». Генеральному секретареві освіти доручили створити комісії для розробки нових програм і підготовки відповідних підручників [8].
12 жовтня 1917 р. Генеральний секретаріат освіти України оприлюднив звернення до керівників вищих, початкових та середніх шкіл України «До Української людності», у якому йшлося: «Досі народові, з оплачених ним податків, давали тільки крихти. На ті крихти одкривали так звані народні школи. Звідтіля виганяли рідну мову і давали тільки початкову науку, яка не може просвітити очей народних. Тепер справи змінились. В школі повинно залунати вільне, правдиве слово. Нині все буде робитись, щоб просвітити народ, щоб довести діло до такої високої науки, яка потрібна для людського щастя…» [4].
Занепокоєний швидким розвитком української освіти, Тимчасовий уряд Росії надіслав листа до Центральної Ради з вимогою дати пояснення щодо українських шкіл. На початку листопада 1917 р. Іван Стешенко під час засідання Генерального секретаріату зробив заяву про необхідність вирішувати самостійно питання української освіти та не підпорядковуватися Тимчасовому уряду. Пропозицію було підтримано [4].
На допомогу вчителям в організації і налагодженні процесу українізації освіти Іван Стешенко видав брошуру «Поміч учителю в справі національного виховання дітей». Зусиллями Івана Стешенка в 1917 році було відкрито: 39 українських гімназій, з яких 25 були сільськими, перший в Україні Народний інститут, Педагогічну академію, Академію мистецтв, Український народний університет [11]. Одним із амбітних проєктів Івана Стешенка, яким, попри певні зрушення, так і не судилося бути втіленим повністю через брак вчителів та постійні воєнні дії, була повномасштабна та системна організація селянських гімназій по всій підконтрольній Центральній Раді території України [1].
Чіткою та послідовною була позиція Івана Стешенка як очільника освітнього відомства щодо необхідності українізації не лише шкільної, а й вищої освіти у новостворюваній Українській державі. «Вищі школи України створені коштами українського народу, – наголошував Іван Стешенко, – і через те також повинні бути українськими. В крайньому разі по вищих школах можна читати лекції кількома мовами, як це робиться в Швейцарії» [4]. Це була відповідь тим опонентам діяча в політичних колах, які пропонували університети в Україні залишити російськомовними.
Аналіз документів Генерального секретаріату освіти, особистих звернень Івана Стешенка як його генерального секретаря до українського вчительства свідчить про значення, яке надавалося освіті, та про глибокий демократизм запланованих у цій галузі заходів. Так, поряд із забезпеченням освітніх прагнень корінного населення України мали враховуватися й інтереси національних меншин, які проживали на її території.
Децентралізації управляння освітою сприяв прийнятий наприкінці 1917 року Центральною Радою закон про скасування шкільних округів. У пояснювальній записці Іван Стешенко зазначав, що вони були органом зайвої централізації, непотрібним бюрократичним посередником між Генеральним секретаріатом освіти й місцевим самоврядуванням [2].
Проведенню реформ у галузі освіти сприяло підпорядкування, згідно з Законом Центральної Ради від 5 грудня 1917 року, шкіл та освітніх установ, що діяли на території УНР(проголошеної в листопаді 1917 р.), генеральному секретаріатові освіти. Це давало змогу контролювати процес українізації через нагляд за виконанням навчальних планів і програм, які Генеральний секретаріат освіти розіслав по школах перед початком 1917/18 навчального року. Тоді ж усі загальноосвітні заклади України одержали підписаний Іваном Стешенком циркулярний лист, в якому було чітко зазначено:
«1. В усіх школах повинні вивчатися предмети українознавства, що викладатимуться українською мовою.
2. Паралельно мають організовуватися гуртки для позакласного вивчення літератури та історії України, створюватись бібліотеки української літератури.
3. Враховуючи вплив театру на свідомість юнацтва, необхідно регулярно влаштовувати українські спектаклі в школах, залучаючи до участі в них учнів. Треба також проводити літературно‑музичні вечори, присвячені українським письменникам.
4. Необхідно організувати національні учнівські спілки.
5. Регулярно проводити подорожі та екскурсії по місцях, пов’язаних з історією України…» [8].
На початку січня 1918 року було також затверджено законодавчу пропозицію Івана Стешенка про встановлення окремої штатної посади вчителя української мови та літератури в початкових, середніх та вищих школах усіх відомств [4].
Відповідні кроки та заходи з українізації освіти міністр Іван Стешенко здійснював спираючись на політичну волю Української Центральної Ради як вищого представницького органу українського суспільства. Зокрема, за ініціативою Івана Стешенка Центральна Рада задля пришвидшення процесів українізації освіти створила при собі шкільну комісію, основу якої склав актив Товариства шкільної освіти. Згодом з цієї комісії виникла Генеральна шкільна рада при очолюваному Іваном Стешенком Генеральному секретаріаті освіти[10]. Це була та команда однодумців, яка допомагала новому керівнику міністерства наповнювати освіту українським змістом і напрацьовувати вагомі результати у цій площині, не зважаючи на складні суспільно-політичні та воєнні обставини, у які практично відразу з початком активної фази національного та державного відродження потрапила тогочасна Україна.
Слід зазначити, що багато починань щодо розбудови національної школи України потопали в пасивному супротиві освітянського консерватизму. І у зв’язку з цим необхідно віддати належне наполегливості й водночас делікатності Івана Стешенка, з якими він проводив роботу, спрямовану на згуртування національно свідомих освітян.
Учительству Іван Стешенко відводив велику роль у розбудові української національної школи. Він був упевнений, що педагога нової школи потрібно готувати. Виходячи з цього, важливим надбанням системи національної освіти стало відкриття восени 1917 р. Українського народного університету та Української науково‑педагогічної академії. Заняття народного університету відбувалися в аудиторіях Університету Св. Володимира на трьох факультетах: історико‑філологічному, юридичному та фізико‑математичному. Діяли також підготовчі курси на 1 400 чоловік [8].
25 жовтня 1917 року в Педагогічному музеї у присутності Івана Стешенка відбулося урочисте відкриття Української науково‑педагогічної академії, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. На перший однорічний курс одразу записалося понад 90 слухачів. Викладачами академії були найкращі сили тодішньої української наукової інтелігенції. Теорію педагогіки викладав приват‑доцент О. Ф. Музиченко, педагогічну психологію – професор В. В. Зіньківський, методику української літератури – О. К. Дорошкевич, історію української літератури – приват‑доцент Ф. П. Сушицький, історію мови та граматику – приват‑доцент І. І. Огієнко, методику читання – В. М. Дога, географію України – С. Ф. Русова [2].
За свідченнями сучасників Іван Стешенко як генеральний секретар освіти виявив себе як здібний організатор командної роботи і справжній лідер та натхненник у питанні українізації освіти. Із спогадів українського педагога, письменниці та громадської діячки Софії Русової (станом на 1917 рік – директорки департаменту позашкільної освіти): «Із Стешенком приємно було працювати. Це був молодий, розумний діяч, на формальний бік справи звертав він мало уваги, але певно й рішуче дотримувався гасла: негайна українізація народної освіти, усіх шкіл й усіх шкільних установ» [11].
Усього півроку очолював Іван Стешенко Генеральний секретаріат освіти (з 9 січня 1918 р. він дістав назву Міністерства народної освіти). Проте безперечною є його заслуга в розробці і створенні фундаментальних засад розбудови національної освіти й згуртуванні для цієї справи національно свідомих освітян.
Після відставки кабінету Володимира Винниченка Іван Стешенко працював головним інструктором Міністерства освіти. На цій посаді залишався і за часів Української Держави (гетьманату Павла Скоропадського). На пропозицію міністра освіти гетьманського уряду М. Василенка Іван Стешенко погодився очолити кафедру українського письменства у Кам’янець-Подільському Українському державному університеті, що мав відкритись у серпні 1918 р. Для підготовки відповідного курсу лекцій одержав відпустку і виїхав на батьківщину, в Полтавську губернію. Зійшовши з поїзда 29 липня 1918 р., спокійно простував безлюдною вулицею Полтави, аж раптом нічну тишу пронизали постріли. Тяжко поранений невідомими злочинцями, Іван Стешенко наступного дня помер [11].
Іван Стешенко похований на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 2). Під час жалобної церемонії зібралася сила-силенна народу – тисячі українців прийшли попрощатися зі славетним сином України, віддати йому останню шану.
З приводу обставин його загибелі маємо свідчення українського громадсько-політичного та літературного діяча Сергія Єфремова. Виїхавши до Полтави, 20 грудня 1923 року Сергій Єфремов записав у щоденнику: «Дізнався… страшні подробиці про вбивство Стешенка. Засудила його на смерть більшовицька організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів тієї організації» [10]. Варто відзначити, що для більшовиків Іван Стешенко із його політикою українізації та відродження національної свідомості був серед ворогів номер 1. Ще в січні 1918 року, коли Муравйов захопив Київ і влаштував там червоний терор, було видано наказ про вбивство Івана Стешенка. Щоб врятуватися від більшовицьких куль, Іван Стешенко в завірюху пішки вибрався із захопленого червоними Києва [1]. Про те, що вбивство Івана Стешенка – справа рук більшовиків, підтвердив і нарком ДБ Мешик, зазначивши в 1941 році в постанові на арешт Оксани Стешенко, що чоловік Стешенко в минулому був міністром освіти при Центральній Раді та вбитий червоними військами у 1918 році [3]. У присвяченій Іванові Стешенку публікації на сайті Українського інституту національної пам’яті констатується, що «це було одне з перших політичних убивств в Україні» [1].
Під час революційних подій свою громадсько-політичну діяльність Іван Стешенко продовжував поєднувати з напрацюванням та публікацією наукових та науково-публіцистичних праць літературознавчого спрямування. Зокрема виходять його статті в журналах «Україна», «Записки НТШ» (Львів), «Літературно-науковий вісник», газеті «Рада». До кола наукових інтересів Івана Стешенка і в часи революції, і у попередні періоди незмінно входило дослідження життєвого та творчого шляху знакових постатей української літератури та української культури загалом. У цьому контексті варто зазначити, що Іван Стешенко, зокрема, відомий як автор праць про Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Олекси Стороженка, про зачинателів і творців української драми [6].
Доцільно вказати, що літературознавча дослідницька праця Івана Стешенка знаходила належний зворотній відгук серед науковців. Скажімо, за свою літературознавчу монографію «І. П. Котляревський у світлі критики» (1898 р.), Іван Стешенко одержав звання лауреата тогочасної Російської академії наук.
Також Іван Стешенко відомий як співредактор «Робочої газети» (1917-1918) [9]. За родинними переказами (свідком була його донька Ірина Стешенко) Іван Стешенко у спрівпраці з дружиною Оксаною уклав російсько-український словник і подав його на конкурс [10].
За життя Іван Стешенко відзначився і безпосередньо на літературній ниві, як поет та прозаїк. Зокрема, видав збірки поезій «Хуторні сонети» (1899), «Степові мотиви» (1901) [6]. Писав також прозові й драматичні твори. Серед них, оповідання «На заводі», драма «Мазепа» (видана у Львові). Автор популярних пісень «Вже воскресла Україна», «Гей не дивуйтесь, добрії люди» [10]. Відомі здійснені Іваном Стешенком переклади українською мовою Овідія («Метаморфози»), Фрідріха Шиллера («Орлеанська Діва»), Джорджа Байрона, Ф. Коппе («Старий Рибалка»), П’єра-Жана Беранже та ін. Як автор художніх творів Іван Стешенко використовував літературні псевдоніми «Іван Сердешний», «Ів. Січовик», «Світленко» [7].
Протягом багатьох років панування радянської влади ім’я Івана Стешенка знаходилося під забороною, було піддане забуттю. Лише з проголошенням незалежності його постать поступово почала повертатися до українців. У сучасній Україні постать Івана Стешенка асоціюється з першпрохідцем у питанні наповнення освіти українським змістом та звучанням. У вересні 2008 року на приміщенні старої школи у cелі Великі Будищі встановлено меморіальну дошку з барельєфом першого міністра освіти УНР [3]. Ім’ям Івана Стешенка назвали Крем’янецьку приватну українську гімназію. Кабінетом Міністрів України 28 лютого 2018 року засновано в числі академічних стипендій імені державних діячів першого українського уряду для студентів та курсантів закладів вищої освіти державної форми власності, які здобувають вищу освіту за освітнім рівнем магістра, стипендію імені Івана Стешенка [10]. Іван Стешенко повернувся до рідної країни, до людей. Нащадки завжди пам’ятатимуть, що він зробив неоціненний внесок та поклав своє життя задля розбудови української освіти, збереження культури та мови.
Джерела:
1. 1873 – народився Іван Стешенко, перший міністр освіти УНР / Український інститут національної пам’яті // https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/cherven/24/1873-narodyvsya-ivan-steshenko-pershyy-ministr-osvity-unr
2. Біографія І. М. Стешенка / Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського Національної академії педагогічних наук України // http://dnpb.gov.ua/ua/informatsiyno-bibliohrafichni-resursy/vydatni-pedahohy/steshenko-i-m/biohrafiya/
3. День в історії – народився перший міністр освіти УНР Іван Стешенко // https://galinfo.com.ua/news/den_v_istorii__narodyvsya_pershyy_ministr_osvity_unr_ivan_steshenko_386830.html
4. Іван Матвійович Стешенко / Відділ наукової інформації та бібліографії Чернігівської ОУНБ ім. В. Г. Короленка // http://secinfchounbk.blogspot.com/2018/08/145-1873-1918.html
5. Леся Українка та Іван Стешенко: епістолярій як біографічне джерело / Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського // http://conference.nbuv.gov.ua/report/view/id/1270
6. Ставицький О. Ф. Стешенко Іван Матвійович // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1982. — Т. 8 : Олефіни — Поплін. — 527, [1] с., [22] арк. іл. : іл., портр., карти с.. — С. 538. // https://leksika.com.ua/17880911/ure/steshenko
7. Стешенко Іван (24.6.1873 — 30.7.1918) // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк: Молоде життя, 1955-1995. – Т. 8 : Сигаревич — Тимковські. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1976. — С. 3057. // http://izbornyk.org.ua/encycl/euii235.htm
8. Стешенко Іван Матвійович / Українська педагогіка в персоналіях – ХІХ століття / За редакцією О.В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах // «Либідь», – К., 2005, кн. 1., стор. 495 – 500 // http://www.spadshina.com/programs/vidatni-ukrayintsi/steshenko-ivan-matvijovich/?_offset%5b0%5d=0&
9. Стешенко Іван Матвійович. Біографія / УкрЛіб. Бібліотека української літератури // https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=12571
10. Стешенко Іван Матвійович // https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D1%88%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%9C%D0%B0%D1%82%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
11. Стешенко, Іван Матвійович // Сайт «Історія Полтави» // http://histpol.pl.ua/ru/?option=com_content&view=article&id=3017
12. Сяйво (журнал) // https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%8F%D0%B9%D0%B2%D0%BE_(%D0%B6%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB)
13. Товариство шкільної освіти // https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE_%D1%88%D0%BA%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D1%97_%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B8
14. Шершень (журнал) // https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B5%D0%BD%D1%8C_(%D0%B6%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BB)
15. Янковська О. В. Стешенко Іван Матвійович / Інститут історії України Національної академії наук України // http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Steshenko_I
