«Вихователь, що стоїть на рівні з сучасним ходом виховання, почуває себе живим, діяльним членом великого організму, який бореться з неуцтвом та недоліками людства, посередником між усім, що було благородного й високого в минулій історії людей і поколінням новим, охоронцем святих заповітів людей, які боролися за істину, за благо. Він почуває себе живою ланкою між минулим і прийдешнім, могутнім ратоборцем істини й добра і усвідомлює, що його справа, скромна зовні, – одна з найвизначніших справ історії, що на цій справі ґрунтуються царства і нею живуть цілі покоління». Ці відомі слова видатного українського педагога К.Д.Ушинського виразно окреслюють місію вчительства. Байдуже, що минуло стільки часу з моменту їх запису. Життя нам виразно показує, що наявність навіть кількох вищих освіт не рятує від невігластва морального, навпаки, допомагає вправно вибудовувати злочинну діяльність й уникати покарання. І сьогодні, як і сто літ тому, педагоги йдуть до дітей, щоб навчити їх зберігати святі заповіти людей, які явили приклад служіння істині і справедливості.
27 травня 2024 року доцентка кафедри педагогіки КЗ ЛОР «Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти», кандидатка історичних наук Валентина Матяшук провела семінар «Актуальність творчої спадщини і шляху К.Д.Ушинського для сьогодення української освіти» на базі Львівської науково-педагогічної бібліотеки. Аналіз перипетій долі людини, яка сформувала й обґрунтувала ідею гуманної педагогіки, викликав прямі аналогії з днем нинішнім, спонукав до переосмислення постаті Ушинського, якого ворожі сусіди вперто називають «вєлікім рускім пєдагогом, отцом рускіх учітєлєй». Так і уявлялося, як Костянтин Дмитрович з того світу з усмішкою відповідає на такі заяви: «Ні, я українець: рід наш старовинний, малоросійський, дворянський. Всі родичі, діди, дядьки і батьки були українцями, народилися й поховані в українській землі». І свою місію він так само чітко й однозначно сформулював: «Готувати уми! Розсівати ідеї! Ось наше призначення. Ми живемо не в ті роки, щоб могли діяти самі. Відкинемо егоїзм, будемо трудитися для потомства… Зробити якнайбільше користі моїй батьківщині — ось єдина мета мого життя і до неї якраз я повинен спрямувати всі свої здібності».
За п’ятнадцять років життя, присвячених педагогіці, зі своєї епохи зумів стільки пророчих ідей насіяти, які й зараз цілком корелюються з цінностями НУШ.
Знання й шанування вітчизняної педагогіки – гарний засіб національного опритомнення й формування української національної та громадянської ідентичності.
Валентина Матяшук, доцентка кафедри педагогіки КЗ ЛОР ЛОІППО,
кандидатка історичних наук
