Сьогодні не просто четвер травневого ранку — це день, коли тканина говорить, а нитка нашіптує історії. День, коли на вулицях міст і сіл розквітають живі картини з червоних маків, чорних зигзагів, блакитних хвиль — це Всесвітній день вишиванки, символ духовної міці, пам’яті й краси українського народу.
Вишиванка — це не лише одяг. Це — сповідь у візерунку, молитва, закодована в орнаменті, крик свободи, що пронизує крізь століття. На полотні, витканому терпінням і надією, оживають прадавні символи: ромби — знак родючості, хрести — оберіг душі, хвилі — течія життя, яка не зупиняється.
Від Полісся до Буковини, від Поділля до Слобожанщини — кожен регіон розповідає свою унікальну історію через вишивку. Кожна голка — як перо літописця. Кожен стібок — як подих бабусі, яка передавала секрети вишивання своїй онуці. Це наша візуальна мова спадкоємності, через яку навіть у далеких країнах українець пізнає свого.
Сьогодні вишиванка об’єднує мільйони: дітей і дорослих, вчителів і військових, митців і лікарів. Вона — як пісня, яку ми носимо на собі, як броня і як крила водночас. І в кожному хрестикові — наш код: генетичний, національний, нескорений.
Тож одягаймо сьогодні вишиванки з гордістю й любов’ю. Хай вони промовляють до світу нашою мовою — мовою кольору, честі й краси.
Зі святом вас! Нехай нитки минулого ведуть нас у гідне майбутнє.
